Святіший Патріарх Кирил spacer Руська Православна Церква spacer Українська Православна Церква spacer Помісні i Автономні Церкви spacer Канони Православної Церкви
24.01.2019

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання на зустрічі зі студентами медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів Росії

24 січня 2019 року у Храмі Христа Спасителя в Москві відбулася зустріч Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила з викладачами та студентами медичних і фармацевтичних вузів Росії. Після виступу Святіший Владика відповів на запитання учасників зустрічі.

— Вибачте будь ласка. Ви зараз заклеймили величезну кількість лікарів просто вбивцями. Навіщо Ви так зробили? Ваші знання про медицину і гінекологію явно, загалом кажучи, невеликі, а Ви так знущаєтесь...

— Сприймайте так, як Ви хочете сприймати. У мене не було наміру нікого клеймити, але у мене є чіткий намір і бажання максимально скоротити цю небезпечну маніпуляцію жіночим організмом, внаслідок якої гинуть діти. Я виходжу зі свого морального обов'язку і свого релігійного переконання. Я був би дуже щасливий, якби більшість людей поділяли ці переконання. Тоді б ми жили в іншій країні. У нас були б щасливі багатодітні сім'ї, у нас було б більше людей, отже, більше духовної і матеріальної сили.

— Доброго дня, Ваша Святосте! Воронезький державний медичний університет імені М.М. Бурденка, студентка 5-го курсу Анохіна Юлія. У Росії в наш час розвивається волонтерський рух. Якими Ви бачите перспективи співпраці добровольчого руху і Церкви?

— У нас вже напрацьований значний досвід взаємодії. Більш того, Церква була однією з громадських сил, яка значною мірою ініціювали цей рух. По суті, все, що робиться в Церкві мирянами, — це добровільна діяльність. Люди не отримують за це грошей. Ну, а останнім часом без добровольців, як то кажуть, нікуди. Наведу вам такий приклад. Ось приносяться святині до міста Москви, наприклад, мощі святителя Миколая, інші святині — ви, мабуть, чули про все це. Шикуються багатотисячні черги тут, навколо Храму Христа Спасителя. Але якби цими чергами керувала тільки поліція або тільки муніципальні працівники, це було б абсолютно неправильно. Отже, для того щоб все було добре і благополучно під час стояння в черзі, щоб було організовано харчування, забезпечені всі санітарні умови, ми і залучаємо наших добровольців. Важко собі уявити, як можна було б без них обійтися. Жодний серйозний церковний захід зараз без добровольців не проходить. І мені здається, що розвиток добровольчого руху і в Церкві, і в країні є запорукою нашого суспільного благополуччя.

Що гріха таїти? Життя стає дуже прагматичним. Куди не кинь погляд, скрізь система «товар — гроші — товар». За все потрібно платити, практично всі послуги платні, і це, звісно, формує певну суспільну психологію, виробляє не надто властивий для нашого народу радикальний прагматизм. А ось добровольчий рух — як струмінь свіжого повітря і, крім того, виклик цьому прагматизму. Адже кожна людина, яка вимагає гонорар за будь-яку надану нею послугу, може врешті-решт задуматися: «Ну от, я так вчиняю, а що ж ці люди роблять? Вони без всяких грошей допомагають, такі справи здійснюють, і важливі, і хороші». Тому я вважаю, що добровольчество — це дуже важливий показник стану суспільства. Чим більше добровольців, тим вище моральний стан суспільства. Тому Церква всіляко сприяє сьогодні розвитку добровольчого руху. Дякую Вам за Ваше запитання.

— Дякую Вам.

— Доброго дня, Ваша Святосте! Військово-медична академія, головний психіатр Міноборони професор Шамрей Владислав Казимирович. У мене було одне запитання, але, з урахуванням раптово виниклої полеміки з юним студентом, я б хотів поставити запитання в продовження тієї теми, якої Ви торкнулися, а саме теми абортів, причому відокремлюючи зерна від плевел. Зараз стало рутинною практикою проводити внутрішньоутробну оцінку генетики плоду, і результати такої діагностики іноді повідомляють про можливість народження дітей з важкими спадковими захворюваннями, як, наприклад, хвороба Дауна. Батьки опиняються перед вибором: або цей хрест нести до кінця, або зробити аборт. Мабуть, у кожному випадку треба все це вирішувати індивідуально, з урахуванням можливої психологічної травми, про яку Ви говорили. У цьому відношенні проблема, звісно, неоднозначна. Я б хотів почути Вашу думку і думку Православної Церкви з цього приводу.

— Дякую. Це, звісно, дуже важливе запитання. Церква виходить з того, що запліднений ембріон є людиною. Це життя, тому що в цьому ембріоні — вся людська особистість. Знищення ембріона, тим більше плоду — це знищення людської особистості. Ось ми з цього виходимо. І я вже говорив зараз на зустрічі з ректорами, що взагалі ніхто, крім Гітлера, не пропонував вбивати інвалідів. Страшна селекція! Жити повинні тільки здорові! Але якщо плід — це людина, то, вбиваючи плід через його неповноцінність (причому з точки зору стороннього спостерігача, адже ми ще не знаємо до кінця, що там всередині, але за якимось показниками вважаємо, що може бути неповноцінність), ми вбиваємо інваліда. Але я вже сьогодні наводив приклад — знаменитий науковець Стівен Хокінг. Ви всі його, звісно, бачили по телебаченню. Він був у колясці, скорчений. Якби свого часу зробили аналіз ембріона, то напевно нинішні лікарі запропонували б батькам зробити аборт, і цей великий, геніальний науковець не з'явився б на світ. А в чому ж його провина? Тільки в тому, що у нього ручки-ніжки не працюють так, як у нас?

Звісно, це завжди подвиг для батьків. Мені нерідко доводиться спілкуватися з батьками, які беруть на виховання нерідних дітей-інвалідів. Вперше я з цим зіткнувся не у нас, а в Німеччині в 1990-і роки. У мене був друг, єпископ Дюссельдорфський Лонгін, наш російський православний єпископ, який жив у Німеччині. Я приїхав з якоїсь службової потреби, і він каже: «От добре, що ти приїхав. Зараз привезуть хлопчика, якого я хочу усиновити». Питаю: «Звідки привезуть?» — «З Рівного, з України. Він жертва Чорнобиля». Ось приїжджає якийсь подряпаний брудний мікроавтобус, і він каже: «Ходімо, допоможеш мені винести цього хлопчика». Ми відкриваємо двері, а там в глибині ворушиться щось таке, людиноподібне... Він узяв цього хлопчика, посунув до мене, я його взяв на руки і жахнувся: хлопчисько не знаю якого віку, але вже говорить, і досить складно; недорозвинений — ручки-ніжки скорчені, голова така... Ми його внесли. Звали цього хлопчика Гриша. Я питаю владику: «І що ж ти хочеш?» — «Я хочу його усиновити» — «А чому ти так вирішив?» (Адже, насамперед все це не дуже традиційно, щоб архієрей, ченець всиновлював дитину). І питаю: «А чому ти здорового не візьмеш?» А він відповідає: «А що здорового? Здорового інші візьмуть, а ось його хто візьме?» Ось цей хлопчик виріс у владики Лонгіна, вступив до університету, зараз він живе і працює в Німеччині. І важко собі уявити, що було б з цим нещасним немовлям, якби владика його не всиновив.

Тому будь-які розмови про те, що потрібно покращувати людську расу через знищення ембріонів, якщо комусь здається, що з даного ембріона може не вийти хороший футболіст, хороший акробат або взагалі сильна, здорова людина, — мені здається, абсолютно неправильні. Ця думка, безперечно, гріховна і, вважаю, навіть злочинна. Тут криється певний елемент злочину проти людяності, і, дійсно, якщо говорити про практику, то подібне знищення інвалідів пропагували тільки у фашистській Німеччині. Тому це не для нас з вами.

— Дякую.

— Доброго дня, Ваша Святосте! Я хотіла б уточнити. Отже, я вірно розумію: жінка, яка знає, що загине, віддаючи життя дитині, повинна все одно його віддати, оскільки вона створена давати життя, а не відбирати?

— В Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви сказано, що пріоритетом є життя матері. Бо мати — вже особистість, жива істота, і у неї можуть бути зобов'язання перед іншими дітьми, перед чоловіком. Пріоритет — життя матері, якщо є категорична альтернатива: так чи інакше. Але потрібно до останнього прояснити, так воно чи не так, і приймати страшне рішення тільки після ретельного вивчення всіх обставин і всіх наслідків цього діяння. Звісно, мати сама повинна вирішувати, але Церква говорить, що в разі альтернативи пріоритетним є життя матері. У цьому випадку жінка звільняється від гріха, бо вона діє так, як потрібно в даному випадку діяти. Особливо якщо у неї ще є діти, — тоді це питання взагалі не обговорюється. Але не дай Боже нікому опинитися перед цією альтернативою.

— Дякую.

— Ваша Святосте, питання від студента Навчального центру Сєченовського університету Прусова Ярослава. Зараз сучасна молодь називає себе православною, хоча її життя не відрізняється від життя звичайних людей. Яке значення Ви надаєте православному молодіжному руху, і який, на Вашу думку, християнський подвиг повинна звершувати сучасна молодь? Дякую.

— Ну, я нікого не закликаю звершувати подвиги. Ви знаєте, бути християнином — означає жити повним життям. Господь нас не закликав до жодних надприродних аскетичних діянь. Ми самі на себе покладаємо певні обмеження — для виховання нашої душі, нашого тіла. Спортсмени обмежують себе, щоб виграти змагання, — не їдять солодкого, не переїдають, тренуються. У духовному плані теж є відповідні обмеження — піст, молитва, стриманість тощо. Все це формує людську особистість, але ригоризму бути не повинно. Потрібно просто жити за Божими заповідями, а головна заповідь — це мати любов у серці, любов до ближнього свого, любов до Бога, любов до Божого творіння. Взагалі, християнський погляд на світ — це оптимістичний погляд. Це погляд людини, яка нічого не боїться, бо вона — разом з Богом. Ніякої фатальності! Ну і, крім того, це погляд людини, яка завжди залишається вільною. Християнство відкриває нам шлях до повної свободи.

Адже що нас поневолює? Звісно, можуть бути і зовнішні обставини, наприклад, полон під час військових дій, але це вже екстремальна ситуація. Ну або в тюрму людина потрапила, обмежена в пересуваннях. Але ж і в тюрмі люди залишалися вільними! Найстрашніше — коли людина потрапляє до полону всією своєю душею, коли вона дійсно стає, як іноді кажуть, «зомбованою», але я не дуже люблю це слово, краще сказати «навіяною», «керованою». А керованим можна бути, навіть залишаючись на свободі. Величезна кількість факторів сьогодні впливає на те, щоб направити у певне русло людську думку, людську поведінку. В якомусь сенсі вся масова культура, яка сприймається як якась випадковість, насправді такою не є, і дуже багато чого направляє людську думку і почуття в цілком конкретному напрямку.

Християнство дає можливість побачити, гарний цей напрямок чи поганий. І не тільки побачити, а й сказати: «Ні, це не для мене». Навіть якщо абсолютна більшість людей навколо говоритимуть: «Це прекрасно, це чудово», — у християнина завжди повинна бути здатність сказати: «А король голий! Навіть якщо ви все кричите, що він одягнений, — він голий!» Ця здатність критично оцінювати інформаційні сигнали, які приходять до нас ззовні, є чудовою властивістю справжнього християнина. І я недарма кілька разів говорив про те, що Церква — це острів свободи. Церква дає нам можливість абстрагуватися від колосальних впливів, яким піддаються людська душа, людський розум, і жити за Божим законом. А Господь сказав: «пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними» (Ін. 8:32). Він цю істину приніс. Отже, якщо ви живете згідно з цією істиною, ви внутрішньо вільні, які б впливи на вас не здійснювали.

Не знаю, наскільки я відповів на Ваше запитання, але мені здається, про це теж варто було сьогодні сказати.

— Дякую Вам.

— Доброго дня. Мене звуть Гдонко Олег, я хірург-стоматолог, зараз я навчаюся в аспірантурі на кафедрі дитячої щелепно-лицьової хірургії. У мене питання до вас з приводу взаємодії Церкви і медицини. Спочатку я навчався там же, де навчався святий Лука, — в Київському медичному університеті. При вузі був храм, де служив отець Андрій Ткачов, він приходив з лекціями, розповідав нам про милосердя, про діла Божі, про те, як допомагати людям. Після цих лекцій душа раділа, хотілося дійсно допомагати. Ось я хотів би у Вас запитати: бачите Ви необхідність у проведенні таких лекцій і в російських вузах, у Москві? Я б дуже хотів, щоб ця взаємодія Церкви та медицини була більш тісною. І хотів би Вас попросити, щоб така взаємодія надалі розвивалася, дуже Вас прошу. І ще дуже вдячний Вам за те, що Ви нашому батюшці Андрію Ткачову допомогли опинитися в Москві. Дуже Вам вдячний, велике Вам спасибі, і дякую, що Ви приділяєте увагу нам, медикам.

— Отець Андрій Ткачов виступав у вас у вузі, а тепер виступає на телеканалі «Спас» на всю країну. Я з любов'ю прийняв його в Москві, з розумінням того, що він може робити дуже суттєвий внесок у зміцнення віри, зокрема серед сучасної молоді. І він дуже добре працює, з повною віддачою сил. А що стосується участі Церкви в студентських справах, взагалі у вузівському середовищі, я думаю, що і сьогоднішній наш захід ясно свідчить про те, що і вузівське середовище, і Церква готові до такої взаємодії. Милістю Божою багато вже і зараз відбувається.

Що ж стосується лекцій, то я не впевнений, що в лікарнях потрібно, щоб священик лекції читав. У мене немає такої впевненості, хоча можуть бути якісь бесіди з лікарями і пацієнтами. Взагалі, священик покликаний відповідати на питання, покликаний допомагати людям зрозуміти, що таке віра православна, що таке християнство. Тим більше, що багато людей не мають релігійного бекграунду (вибачте, що використовую англійську мову). Дуже багато хто не приходить до віри, бо виховується в абсолютно секулярному середовищі. Тому, звісно, слова священика про віру потрібно всіляко вітати.

Повинен сказати, багато з того, що Ви зараз назвали, в Москві відбувається. Священики працюють і у шпиталях, і в навчальних закладах. Звісно, не завжди вони можуть звертатися до студентської аудиторії з лекціями, але, принаймні, у них є можливість донести багато чого до студентського середовища. І ми будемо всіляко вітати розвиток відносин Церкви з нашими вузами.

— Дуже дякую. Я буду дуже вдячний всім ректорам медичних вузів, якщо вони дозволять нашим священикам здійснювати більш активну взаємодію в наших медичних вузах. Бо православний лікар — значить хороший лікар.

— Дякую, я згоден з Вами.

— Доброго дня, Ваша Святосте! Даутов Дмитро, студент Приволзького дослідного медичного університету, місто Нижній Новгород. Дозвольте поставити запитання. Як Ви вважаєте, чи можливо лікарю в сучасному світі мати багатодітну сім'ю? Як знайти час на виховання дітей, адже медична професія, служіння лікаря теж вимагає повної самовіддачі? Що повинно бути на першому місці?

— Цей же виклик стоїть і перед священиком. Взагалі, священик повинен всього себе віддавати парафії, і ніякого нормованого робочого дня у нього немає. Але традиційно священицькі сім’ї багатодітні, і духовенство міста Москви не є винятком — і три, і чотири, і п'ять, шість, сім дітей. Я багато разів розмовляв із священиками, у яких багато дітей, і питав: «як ви»? Вони відповідають: «Звісно, величезна роль належить дружині, бо я на парафії. Вона на собі витягує це виховання дітей». Але сама по собі багатодітність не заважає священику. Думаю, лікар — те ж саме. Значною мірою все це залежить від відносин чоловіка і дружини, від того, як дружина лікаря, якщо вона сама не є лікарем, ставиться до того, щоб, беручи до уваги ненормований робочий день свого чоловіка, більше уваги приділяти дітям.

Тому Ваше запитання, я вважаю, є дуже важливим, але воно стосується не тільки лікаря, але і сімейних відносин, які складаються навколо його домівки.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Патріарх.ua